КІНОМИСТЕЦТВО УКРАЇНИ

   Кіно – мистецтво синтетичне. Воно поєднує єлементи літератури, театру, живопису, музики, хореографії тощо.

                                         Види кінематографу

  ігрове  ( художнє)

  документальне               

  науково-популярне         

  анімаційне (мультиплікація)

      Перші режисери українських кінострічок початку ХХ ст. віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав: «наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник», «Наймичка».

     У 1919 р. в Радянській Україні відбувається одержавлення кіно, знімаються кінофільми на революційну тематику, мелодрами, пригодницькі фільми та екранізації класичних творів української літератури.

     У 1922 р. було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління. На Одеській кіностудії ( заснована у 1907 році) знімається багато фільмів, у тому числі московськими режисерами. Так у 1925 році був знятий фільм «Броненосець «Потьомкін» Сергія Ейзенштейна,  який став одним з 10 кращих фільмів світового кінематографа.

    А вже у 1928 році було введено в дію Київську кінофабрику ( згодом кіностудія ім. О. Довженка), яка на той час була однією з найбільших та найсучасніших у світі. У 30-ті роки починається діяльність видатного українського режисера Олександра Довженка.

        На початку 60-х років зявляються стрічки, що поклали початок унікальному феномену – українському «поетичному кіно»: «Тіні забутих предків» (1965) Сергія Параджанова, «Криниця для спраглих» (1965) Юрія Іллєнка, «Камінний хрест»  ( 1968) Леоніда Осики, «Вірність» (1965) Петра Тодоровського.

    !960-1970-ті роки – період творчості видатних режисерів – С. Параджанова,

Ю. Іллєнка, Л. Осики, М. Мащенка, акторів – І. Миколайчука, К. Степанкова, М. Гринька, Б. Ступки.

        У період «застою» проводилася реакційна політика щодо кіно. Багато фільмів спіткала драматична доля: «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка, заборонений шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи». Еламенти «поетичного кіно» виявилися в стрічках М. Мащенка «Комісари» (1971) та «Як гартувалася сталь» (1973).

     У 1972 році Леонід Биков зняв правдиву стрічку про війну «В бій ідуть тільки «старики».  

    У 1990-ті роки українське кіно розпочало опановувати  жанр телесеріалу – «Роксолана» Б. Небієрідзе.

   Сьогодні в Україні діють 4 державних кіностудії і 20 приватних.

             ТЕАТРАЛЬНА КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ХХ СТОЛІТТЯ

     Новітня історія українського театру починається з інноваційних пошуків, які поєднувалися із традиціями, закладеними корифеями.

     Серед театральних діячів-реформаторів особливе місце посідав Лесь Курбас   

 ( 1887 – 1937), який увійшов в історію як театральний реформатор, режисер, актор, драматург, педагог, народний артист України.

      Завдяки його зусиллям у 1917 році був створений стаціонарний молодий театр у Києві. Вершиною творчого доробку Л. Курбаса було створення у 1922 році мистецького об’єднання «Березіль» на базі театру «Березіль». Це була кузня кваліфікованих мистецьких кадрів (режисерів, акторів) в Україні. У  1926 році театр «Березіль» було переведено до Харкова – на той час столиці України. За великий внесок у розвиток театральної культури України Курбасу присвоєно звання народного артиста України.

   Другом і однодумцем Л. Курбаса був Микола Куліш – відомий український драматург (автор пєси «Мина Мазайло» та ін.).

На початку 1930-х років поширюються наклепницькі звинувачення на адресу Курбаса та його соратників. У 1933 р. його усунуто від керівництва театром, а театр «Березіль» закрито. У 1937 році Курбаса було заарештовано. А згодом розстріляно.

     1930 – 1950-ті роки були дуже важкими для українського театру. Уважається, що цей час – насамперед театр визначних акторів: Амвросій Бучма, Наталя Ужвій, Гнат Юра, Валентина Чистякова, Іван Мар’яненко, більшість з них були учнями або сподвижниками Л. Курбаса.

     Роки «відлиги» (60-ті) характеризуються пожвавленням культурного життя. У цей час формується нова генерація української театральної інтелігенції, яка шукала шляхи до національних джерел. ЇЇ представниками були режисери Сергій Данченко, Федір Стригун, Віктор Івченко, Богдан Ступка.

    1980 – 1990 –ті рр. позначені пошуками, організіційними змінами у театральному мистецтві. Було створено нові театри-студії, експериментальні спектаклі. Невеликі театри-студії працювали в камерних залах, а інколи – у підвальних приміщеннях, гаражах, художніх галереях. У Києві виникають декілька нових театрів: 1988 р. – театр «Колесо», 1989 р. – Київський театр пластичної драми на Печерську, 1991 р. – Київський драматичний театр «Браво». Також виникли молоді театри у Харкові – «Березіль», театр в Коломиї.

     Сьогодні в Україні діють багато драматичних, музично-драматичних та лялькових театрів. Найвідоміші – драматичний театр ім. І. Франка, театр російської драми ім. Лесі Українки у Києві; драматичний театр ім. Марії Заньковецької у Львові. Оперні театри у Києві, Львові, Одесі.

    Відомі актори сучасного театру – А. Хостікоєв, Б. Бенюк, Н. Сумська, Л. Кадирова, Л. Задніпровський, А. Роговцева та інші.